Хведоска. Ні, ви засмійтеся!..
Хотина. Та чого це ти так лабузнишся?
Хведоска. Мамочко! Сядьмо отут, на призьбі!.. (Садовить її і горнеться). Ой, страшно! Ненечко, ластівочко!.. Я ж у вас люба дитина, — правда?
Хотина (гладе їй голову). Балувана ти.
Хведоска. Ні! Єй богу, ні! І батько казали, щоб я не балувалася… Чи я ж у вас не покірлива, або не слухняна?
Хотина. Ба ні, покірлива.
Хведоска. І слухняна, — правда?
Хотина (сміється). Трошки з ґедзом!
Хведоска. Тільки: трошки ж? Ненечко!.. Ой… Стривайте, я заплющу очі! (Заплющила очі). Мамочко, ви нічого не помічаєте?
Хотина (усміхнулася). Ба помічаю!
Хведоска. Невже? (Закриває долонями очі).
Хотина. Ще з понеділка помічаю.
Хведоска. Та й досі мовчали?
Хотина. Тобі, доню, вісімнадцятий год пішов, маєш свого розуму; я тебе повчала, як ти нерозумною була… Коли пам'ятаєш материну навуку, то тямиш як слід себе оберегати?
Хведоска. Я все пам'ятаю!
Хотина. Приходив до тебе, уночі, в комірчину, якийсь парубок, на другий день великодня?
Хведоска. Приходив, ненечко, і на третій день, і на четвертий, і на…
Хотина. Та бачила ж, бачила!.. Либонь і батько постеріг? Третьої ночі, прокинувся — мабуть почув, що рипнуло щось дверима? — та й каже: „а глянь, стара, в вікно, либонь, ніч зоряна?…“
Хведоска. Ой! ож Що це буде?
Степан. А йди, стара, в хату. Ось бач, оці люди здибали мене посереду шляху, та й присікалися! Кажуть:
