мене наговоряться люди!..“ Ходім, навісна! Не хочеш? То цур же тобі, пек!.. У мене й свого клопоту доволі!.. (Пішла).
Зінька (сама). Ох, Романе! Отруто ж ти моя!.. Не зможу ж, не зможу відорвати тебе від серця!.. (Голосячи припада до призьби).
Хведоска (вибігла з хати). Де ж таки, щоб я призналася при чужих людях, що кохаю його? Нехай мати самі кажуть. (Прислухається). Хто це регоче? (Придивляється). Хто то на призьбі? Це вже котрась з дівчат, думає мене сполохати!.. Котра це? Мотре, ти? Та ну бо, не пустуй! Любко, обізвись!.. (Бере Зіньку за плечі). От вже ненавижу!
Зінька (підвела голову). Чого тобі?
Хведоска. Хто це? (Відсахнулася).
Зінька. Гарна! Гарна, як змальована!.. Малюнок красує очі, а серце в'ялить… Хведоска?
Хотина. Хведоню, де ти? Скажи ж вже… А це хто?
Зінька. Не по знаку?
Хотина. О, як не по знаку? (Цілується з Зінькою). Милости просимо! Отже й гаразд!.. Тепер вже як свої. (До Хведоски). А ти хіба не пізнаєш?
Хведоска. Ба пізнала.
Хотина. Похристосуйся ж, дурочко! Ходімо в хату. А моя, Хведоня, чи ви бачили таку соромливу? — не хоче сказати при чужих людях, що коха Романа?
Зінька. Не легко вимовити! А ще тяжче, як вимовиш душу, аж дивишся: та душа курям під сідало!
Хотина (не розуміє). А бува, бува!..
Хведоска. Не слід ділити душу на двоє!.. (Зінька зиркнула на неї).
Хотина. Ходімо ж, ходімо в господу!
Зінька. Частуйте ж мене, дорогу гостю: від порога, аж до покутя! (Пішли).
