Писар. Ну-ну, животноє! Не смій порочити!
Роман (до писаря). А вам: зась!
Степан. Помела скільки не пороч, що воно в сажі, а воно знов лізтиме в каглу, бо на те воно помело!
Настя. Сам ти помело! (До Романа). Щоб і на подвір'ї моїм ти не з'являвся! Щоб око моє тебе не бачило!
Роман. Знаю, що мені там місця нема!
Степан. Романе, слухай сюди! Коха тебе Хведоска, нехай іде! А що мати варняка, то я того й вухом не веду!.. Дочко! Тобі з ним жити, а не нам! Чи так, стара?
Хотина. А вже ж!
Хведоска. Я сказала своє слово, тату, і сказала його твердо!
Степан. По-моєму: слова не вітер не пускай! Іди, Романе, до нас у прийми. Наша хатина хоч маненька, та правда в ній щиренька; хоч три ступні від покутя до порога, за те в ній тихо як у бога! Буде тісніш, стане тепліш!.. Ходімо, діти, в хату. Просимо і добрих людей; а лихим покуть на вигоні!
Настя. Не син ти мені, не син!
Роман. Я теж міркую, що я: обміньча!
Степан. Романе, не годиться так! „Чти отця твого і матір!…“ Свахо, не комизься, іди в хату!
Настя. Яка я тобі сваха? Щоб ти, й доки світ сонця, не діждав бачити мене у своїм хліві!.. Ой, сором!.. Тепер попадя, та дячиха висміють мені очі!
Писар. Да, скандал! (Степан і другі йдуть в хату, Настя і писар з двору)“