Харитон. О, муля, аж дошкуля!
Денис. Було б ще дошкульніш, та вже й нікуди!
Харитон. Дід Кирило кажуть, що відьми розплодилися, а Роман глузує!
Денис. Сказано: багач, та ще й грамотний!
Роман. То дід глузують над вами, а я навспряжки кажу, що ті відьми дідові снилися.
Кирило. Га? Снилися?.. Як тільки дочиталися до хреста, я, луп очима: стоїть мацапура попліч мене і шкіриться!.. Відкіля це ти, думаю, вискіпкалася? Ще й з дійницею на голові! Стоїть і звіриться на мене… Я їй тиць дулю, навідлі, о такечки — о! На тобі, кажу, хвостата прояво! — Щезла. Зирк у праворуч, аж і друга!..
Харитон. Сторія!
Роман. Це ви, діду, задрімали, та до того ще постилися троє день…
Кирило. Батькові своєму лисому розкажи!
Роман. А чом же ніхто інший опріч вас не бачив тих відьом?
Харитон. Бо дід, так вони средствія такого знають, що сподобилися їх бачити!..
Роман. Неправда! Нехай дід так зроблять, щоб ті відьми отут з'явилися, тоді і я повірю!
Кирило (плює). Тьху! (Пішов).
Свирид. Ну… Тадже ж і в книжках повинні писати про відьом?
Роман. Пишуть!
Пилип. А як же! Мій старший хлопчина якось читав мені, про: „бабу Ягу, костяну ногуі“
Роман. Тож казочка, а казочка — побрехенька. А є такі книги, у котрих і правду пишуть.
Харитон. Яку ж правду?
Роман. А таку, що багато ще є людей у дитинячім зрості, котрі вірять усякій нісенітниці.
Свирид. Хто ж його зна, котрій книжці і вірити?
Харитон. Стривайте! Ну, а через що ж нема у нас дощів, через що? Кажуть: куди відьма махне рукавом, туди й хмари прожене. Правда, Денисе? Так же кажуть?..
