Зінька. Ти може не захочеш і похристосуватися зо мною?
Роман. Чому? Це ж закон… Давай похристосуємось.
Зінька. Обійдеться! Закон… А якби не закон, то тобі б і однаковісінько?
Роман. Чогось єретуєшся?
Зінька. Може від того, що ти такий засмучений?
Роман. Ні, я… Не сам себе чоловік засмучує, а пригода: бажаєш супокою, а натрапиш на журбу.
Зінька. Виховуєшся, через те й балакаєш загадками?
Роман. Які тут загадки? Діло, як на долоні.
Зінька. Ну й чого таки й справді сумуєш? Хоч би ради празника повеселішав.
Роман. Не сплинуть радощі у думках, коли почуваєш в собі болячку, котра щохвилі гірш ятриться.
Зінька. Бо колупаєш болячку! Не колупай, швидш загоїться. Та що вже?… На віщо б я мала ховати очі, та лисичити? Не зволікайся краще, а кажи прямо: Зінько, ти мені обридла!
Роман. З якого ж побиту так скажу?
Зінька. А як же ще? Здмухни зразу, як пилину з долоні!
Роман. Не з того краю починаєш, сестро, розмову, то ніяково й міркувати. (Хоче йти).
Зінька. Думаєш, що я й досі не догадаюся? Бачу вже я добре, що: „коли не тепер, то в четвер?“
Роман. Неспароване на що й розрізняти? Воно й без того нарізнь…
Ганна (до Зіньки). Ти осьдечки, а я тебе в церкві дивлюся. (Роман пішов в церкву).
Зінька. Душно в церкві.
