Ганна. Давненько, давненько не бачилися! Я тебе насилу пізнала. Куди ж там до вас: багачка! Воно вже й скрізь так повелося: багачі до багачів туляться, а злидні одно — другого зажерають!..
Зінька. Не розберу, чого це ти і за віщо докоряєш?
Ганна. Та… Як же тобі живеться — доживається?
Зінька. А так…
Ганна. Ніби збентежена чого? Догадуюся!.. Чи правда, що Самрось знущається над тобою й досі?
Зінька. Всі знущаються, кому забажається.
Ганна. А ти все не скоряєшся, не мовчиш? Чула!.. Кажуть, що якось Самрось вернувся п'яний додому, роздяг тебе до сорочки, а косу забив кілком у лаву, та як почав тебе катувати!..
Зінька. І косу прибивав і до стовпа налигачем прив'язував… Кому ж іншому боляче від того, як не мені?
Ганна. Ой, лишко, лишко!..
Зінька. Жалібниць багато, та допомоги ані гич!
Ганна. Ох, жіноча доле, бодай тебе блискавкою запалило! А оце вже як Роман прийшов додому, то, кажуть, колотнеча утишилась? Ніби б то Роман, господи, як тебе жалує?..
Зінька (зідхнула). Та жалує ж!.. Тільки що ті жалощі жалчіш від кропиви.
Ганна. Це правда, що як хто заступається, то ніби ще болячіш робиться!.. А свекруха ж як з тобою?
Зінька. Яким вітром на неї повіє, таким вона й диха… Цур їй такій розмові, обридла! А тобі ж як дихається?
Ганна. Що мені? Хіба мені було з кого вибирати: у наймах зросла, з наймів і заміж пішла. Чула ти приказку про сірого вола, що робе він до втоми, а його за те ще більш поганяють? Отже я, либонь, і сірого вола заламала б у ярмі. Десять діл за одним заходом і кипіло і горіло в мене. Два роки мов у пеклі була!.. Чоловік у мене, він би й нічого собі, коли ж похнюпа: поскаржуся йому на свекруху, а він мовчить!.. Поскаржилася раз, поскаржилася вдруге, — бачу: не варто
