— Миколо, а де ж стібки, де краватка? Так не вдягнеш сорочки, — нагадуємо йому.
— У мене грошей не вистачає! Лишилось копійок п'ятдесят на всю дорогу.
Він темніє і насуплює брови. Та хлопці вирішують допомогти.
— Зараз ми купимо тобі дві краватки, стібки, а ти їх навчись одягати.
Через півгодини Микола Северин стоїть причепурений, одягнений перед люстром і, надзвичайно задоволений, крутиться перед ним. Дивно було спостерігати селюка, що вирішив окультуритися і надягти краватку бантиком.
— Дівчата люблять, коли хто з бантиком! Хай живе колгосп і краватка, — вигукнув він в телячій радості, не знаючи куди подіти свої руки.
Дивний був Микола. Я помітив, що він чомусь ховається і щось записує до свого бльокноту. Я вибрав хвилину і підкотився, бажаючи прочитать — що ж він пише про польот.
— Глянь та прочитай, хутко взнаєш що і як!
Я взяв його бльокнот і зробив копію його записок. Ось як сприймав польот полтавський наймит. Зберігаю його ортографію й стиль.
«Коли було снятіє ділгатов народ заінтіресувался. Много подходіло людей. Потом стало весело сматреть з аєроплана. Он поднялся і весело подимаця било више. Когда он поднялся, то начала кружца голова, но я смотрел в окно на город — как то показвались маленькі дома. Раптом попадає наш аероплан у розрез воздуха в безвоздушноє пространство. Почала в мене кружця голова, вдаличині в бистрім мігканію вздавалсь город маленькій. Но я не смутілся і не побоялся. Потом я з веселою душою смотрел в окно на море як то по морю пливуть кораблі і вдалечинь не видать берига»…
