зазнав би він «аварії». Між мною й Євентовим поточилася дискусія: як слід писати художні твори про комсомол та його болячки.
Правда, Євентов був суворіший за мене. Як бачите, в літаку ми робили 7 справ, — їли, дивилися, спали, читали, співали, дискутували й вираховували скільки ми кілометрів пролетіли за даний час.
А тимчасом краєвид мінявся аж тричі. За лісо-степовою смугою України вилинула степова Україна з крейдяними горами біля Артемівського, з пірамідами чорного вугілля і з шахтами, димарями, з вузлами залізничих рейок — Рутченково, Дебальцево, Горлівка, і з білостінною Штерівською електростанцією. Мимохіть пригадувалась загата на Донці з Есхаром, з її дрібними струмками збаламученої піни й темно-зеленим поясом соснових лісів.
— А чи швидко буде Ростов? — спитав мене Голуб.
— Хвилин через 15, — відповів я, — згадавши слова пілота про тривалість польоту.
Над обрієм постала прозора біла смуга з темно-синьою биндою вечірнього моря. Літак поволі знижувався й хутко наближався до Ростова, якого ще не було видно у вечірній млі.
Сонце вже давно сховалося за обрій і нам незвично було спостерігати, як сонце сідало не в землю, а в якусь щілину поміж небом та землею з розмазаними червоними краями. Воно зменшилося з обох країв і в той час, як земля уже потонула в смерках, наш літак палав одбитими пурпуровими плямами і продовжував льот над потемнілим суходолом.
Раптом попереду запалали лінії розквадратованих вулиць і електрика спалахнула воднораз у багатьох місцях великого міста.
— Ростов, Ростов, — радісно закричали ми і схилилися обличчями на вікна, щоб глянути згори на наших това-
