в хвилях, ніжаться на сонці, оглядають чудові краєвиди і насолоджуються красою природи. А ми?..
А ми — тільки збираємось покинути Ростов!
Як скажений, зривається літак зі старту і мчить по аеродрому стрибаючи на його горбках, то одриваючись, то знову присідаючи вниз. Щось тяжко одривався літак «218» од землі! Чи він перевантажений був, чи може на заводі поспішали швидше випустить його і не перевірили його як слід для дальнього польоту, чи може ще якісь інші причин — невідомо. Лише відчуваємо, що аероплян з неохотою покидає землю.
А земля… Ой, земля наша, зелененька, плитка і роздольна! Ти не випускаєш із своїх вогких обійм! Та на що ми тобі здалися? Ми хочемо бути синами повітря! Ми бажаємо стати справжніми синами крилатої України і тому, що б з нами не сталось, з якими б прикрими пригодами не зустрічалися, ми принципово не покинемо літака.
Злітаючи, ми ледве не роздушили якогось велосипедиста, що пролетів під нашими крилами. Ми тоді перелякалися за молоду істоту, що стрімголов тікала від аеропляну.
Земля бурхливо промчала і впала в прозору синьодимну безодню. Заколисався під нами розкраєний Ростов із залізницями, мостами, численними кварталами. Елеґантно повернувся перед очима, зробив реверанс і важко махнув тяжкою долонею аеродрому на прощання. Перед нами виріс широкий спокійний Дон.
Він розлився на 12 кілометрів у ширину і його широка смуга, що виткнулася за десятим обрієм на північному сході стелеться під нами і за 30 кілометрів відціля впадає в Озівське море. Ми круто забираємо вгору, залітаємо на височінь 700 метрів і прямуємо над розливними хвилями уславленої козацької поетичної ріки.
