Сторінка:Кузьмич Володимир. Польот над Кавказом (1929).djvu/34

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Звикаємо до спостерігання чудових картин і панорам із надхмар'я і беремося хто за книжку, хто за карту Усенкову, а хто за бінокль. Іноді стає сумно. Здається без причини, а справді — це сталось тому, що в наслідок довгого чекання на аеродромі ми стомилися і зараз не з такою цікавістю поглядаємо вниз.

А машина летить напружено. Вона тремтить у дрібній, ледве помітній лихоманці. Вона то стрибає вгору, — якщо пілот рішуче спрямовує її льот до блакиті, то непомітно знижується і пливе розпливчастою тінню по зчорнілих ланах землі. І ми відчуваємо: з машиною не все гаразд, їй тяжко летіти, бо напевне до неї не ласкаво поставились на авіо-заводі. Можливо вона не досить перевірена й не мавши проби на дальній польот, рушила в повітряну путь. Я згадав, як іще в Ростові, перед відлітом, пілот Волковський розповідав, що «218-му» було нелегко прилетіти з Харкова до Ростова.

Нам байдуже, що буде з машиною, чи їй зручно летіти з чужим колесом, чи не відчуває, «душа самольота» гріхів перед «богом хмар». Одне нас турбує — хочемо бути в Сочі.

Тим часом під нами пливуть якісь станції. Ми не звертаємо уваги. На що рахувати скільки їх, та дивитися на них згори. Однаково, ні Павлуша, ні Халява, ні я не побачимо людей з височини ні дівчат, нікого іншого, кому можна махнути хусточкою з вікна аеропляна. Суворе мовчання панує серед нас в кабіні. Один мотор гуркотить та й гуркотить…

Без певної мети я глянув на землю. І стомленим оком зупинився на кількох десятках хат, що оточили невеличку станцію. На елеваторі, що до нього підпливали рейки, і на церкві, яка одбігла осторонь і зупинилася, наче втікачка, на південному краю села.