— Яка це станція? мимохіть подумав я і захотів прочитати напис на фасаді вокзалу. Хутко я вхопив бінокля, приставив до очей і переді мною виросли ніжні плескаті будинки. Рейки неначе наблизились до очей, кинулись удалечінь і вмерли десь за обрієм. Аероплян мав височінь до 800 метрів. Прочитати напису я не зміг.
— На жаль, — сказав я товаришам, — ми ніколи в світі не взнаємо котра з станцій пливе під ногами і ніхто не допоможе в цій справі.
Євентов почув мене і сірими очима застиг на будинку вокзалу. Можливо б ми пролетіли повз оцю степову станцію, коли б з літаком не сталося щось несподіване. У Євентова раптом замерехтіли вії, брови суворо насунулись на підлоб'я, а обличчя помітно сполотніло. Я вже не думав про станцію і ніхто б не згадав її, коли б самольот не нахилився вниз і з величезною хуткістю не почав би спускатись просто на село.
— Що це з нами? — майнуло кожному в думці, тоді як за командою, підвели голови і встромили наші погляди в ту крапку земного суходолу, де, як ми сподівались, мав знизитись літак.
Може це повітряна яма? — Так, ні! Яма ніколи не буває глибокою, як ця. Ніколи літак не падає вниз на кілька сот метрів. Жоден пасажир не відчував у шлунку такої безодні, що її відчули ми. Височінь «800» немов злизало. Хати раптово підстибнули до нас, почали розбігатись у боки, наче вівці.
Що вже казати про церкву. Яка була маленька, але зараз вона опинилась просто перед літаком і здавалось — ще мить… ми пролетимо над її хрестами і перелякаємо воронячу зграю, яка в цей мент знялася з сухих гілок невеличкого церковного саду.
Наші голови переповнились різними думками. Вони хлинули, як хвилі згойданого моря, як зелений шквал на
