чорні скелі. Що ж справді сталося з нашим аеропляном? Чи виливається бензина, чи зіпсувалося якесь приладдя, чи може луснув трос будь-якого стерна?
Сидячи в кабіні, ми хотіли вгадати причину спуску. Та на жаль ми не були в пілотській кабіні і не бачили перед собою арматурної дошки.
Читачу, ви читаєте оці рядки і, можливо, ваше серце стрепенулось? Можливо ви відчули жах і, співчуваєте нам перед посадкою «в смерть». Зараз я посміхаюсь! Я навмисне згустив фабри, аби хоч як схвилювати вас і змусити відчути романтичність аероплянного льоту і тих несподіваних пригод, що іноді (надзвичайно рідко) трапляються з літунами.
Моя картина буде повною, коли я змалюю постать мого товариша, що летів зі мною в кабіні і який надзвичайно спокійним рухом розстібнув задню кишеню, засунувши руку за якимсь товстим предметом, що лежав там. Він був спокійний, з філософським виразом на обличчі, з певним фаталістичним настроєм.
Блиснула синя сталь бравнінґа. Товариш підніс його до очей, перевірив заряд і поклав руку з револьвером просто собі на коліна. Далі він трохи повернувся і глянув у вітрину кабіни. Земля загубила свій спокій і зараз мчала з хуткістю 150 кілометрів на годину. Губи ледви помітно ворухнулись і стислись наче у засудженого. Це мене страшенно вразило! Я покинув стежити за землею, бо знав, що як я не дивитимусь, а пілот посадить аеропляна без моєї участи. У цей мент неодмінно треба ставати фаталістом. Ви пасажир і не втручайтесь не в свої справи!
От тому я дивився лише на мого друга і ніяк не міг припустити, щоб пропала задарма надзвичайно цікава хвилина спостережень.
Така вже вдача у письменників — спостерігати й спостерігати, не зважаючи на небезпеку.
