землі третій кілометр. Попереду була чорна рілля і ми мали востаннє стрибнути вгору.
Розгон, здавалось, був повний. Та даремні надії!!!
«218» напружуючи свої залізні м'язи, ударив стерном глибини, і мав одштовхнутись од ґрунту. Земля знову не пустила і ми потрапили на зоране поле.
Каюк!
— Вилазь, хлопці, знову, — чуємо ми голос Волковського, за тим, як двигун припинив своє фурчання.
Уявіть наше розчаровання і досаду! Ми знову на цій бісовій землі і напевне ніколи не долетимо до Сочі!
Виходить механік Ванов і, як зламаний, падає на землю. Він і з люттю кидає шолома, лягає на спину і бездумно дивиться в небо. Він тяжко дихає. Напевно, сьогоднішні пригоди остаточно виснажили його. Десять хвилин він лежить так. Волковський вовтузиться біля машини, перевіряє прилади, вдивляється в скляний стовпець термометра і зводить брови. Ми читаємо на його обличчі несподівану думку:
«Далі летіти не можна! Машина перевантажена! А коли взяти на увагу перевал через хребет, то надзвичайно небезпечно летіти з 5-ма товаришами в оцю добу».
Ми теж мовчимо. Лише Халява залазить за пляшкою нарзану в кабіну і ми братерськи розподіляємо теплу неприємну воду поміж собою. Євентов — низкуватий, трохи сутулуватий юнак, скидає кашкета, довго тре собі лоба і, нарешті, кидає кілька сердитих слів:
— Під три чорти оці пригоди! Скільки ми часу загубили в Ростові!!!
Усенко розкриває свій бльокнот, записує вражіння і стиха промовляє:
— Краще загубити час, не загубивши життя!
