Павлова думка рятує нас од розпачу. Ми б лаялись, кляли себе й кого завгодно, коли б Усенко не озвався своєчасно. Збираємо нараду.
— Що робити? Що порадить Волковський своїм пасажирам? Чи є рація продовжувати польот на непевному самольоті?
Ми хвилюємося, сперечаємось, сваримось. Один пропонує розлучитися з самольотом і їхати залізницею, другий називає це дурницею, а того хто пропонує — дурнем.
— Ви уявіть, товариші, як з нас глузуватимуть, коли ми до Тифлісу приїдемо залізницею. Ми будемо боягузами і не гідними назви комсомольця. Адже ми авіо-делеґати і маємо тільки летіти!
Волковський припиняє наші суперечки і як командир повітряного корабля, твердо каже:
— Ви лишайтесь тут! Перший поїзд одвезе вас до Ростова. А відтіля ви полетите новою машиною. Маючи наказа т. Гоппе, я мушу летіти на Сочі. Хай це небезпечно, а відмовитись я не можу.
Він пише текст телеграми до начальника авіо-експедиції і пропонує нам швидше йти на станцію Степну.
Погоджуємось. З яким сумом ми покидаємо аеропляна! Яка досада гризе наше серце, дряпає по нервах! Ми готові розпалитися й розлаятись. Похнюплені, сердиті ми з нашими валізками простуємо полем, дивимося у бік залізниці і з великою люттю поглядаємо на кручений селянський шлях, на три кілометри, що їх треба пройти пішки в задусі.
Через тисячу кроків спиняємось. Сідаємо на межі недалеко від залізничного полотна і злими очима стежимо за «218».
Звідци він маленький, сріблясто-білий і екзотичний. Сонце блистить на його крилах, грає відблиском на ляко-
