ваному полотні. Навкруги ідеальна рівнина, широченний степ із рідкими хуторами.
Хай сонце нас пече! Не хочемо йти! Ми байдужі до всього світу! Одне турбує нас — що буде з літаком, якщо Волковський насмілиться летіти далі.
Через півгодини «218» злітає без ніякого старту і стрибнувши разів пять-шість по полю, відокремлюється від землі. Ми підводимо голови і з великою скорботою проважаємо його в небезпечну путь. «218» меншає, трохи знижується над землею, даленіє і зникає, як комар, в повітряному океані.
Скорбота, скорбота!!!
Світова скорбота! Ми «славетні авіо-делеґати», сини блакиті, широчезного надхмар'я — «комсомольські орли», стали звичайними «повзунами».
— Рождьоний ползать, лєтать нє может, патетично промовляє Євентов, витягаючи з кишені незмінну книжку Кириленка — «Кучеряві дні». Мені не відомо, чи він хоче читати, чи лише втопити очі від сорому в рядках цікавої книжки. Одне зрозуміло, що в нашому становищі від несподіванки можна стати чим завгодно — акробатом, ходити догори ногами, повзуном першої марки, подібним до тургана, щоб одшукати щілину та сховатись од сорому.
Я позаздрив Євентову: він мав цікаву книжку про партійний побут. Обличчя його ставало спокійнішим і спокійнішим і зморшки на обличчі розплилися в хвилях трагічного читання.
Я позаздрив Усенкові — Павлуша озброїв свої очі біноклем і почав розважатись, шукаючи будь-якої людини на порожньому полі. Халява і Голуб теж не відстати від них. Перший завдався розбити об м'який ґрунт пляшку від нарзану. Безумовно, в полі зробити це не можна. Як не кидай пляшку, а вона ціла й лишиться! Бідний Халява
