вкрився краплинами поту і, нарешті, з досади кинув її далеко в поле.
Другий поставив три валізки поруч і почав виважувати — чия найважча — Усенкова, Євентова чи моя. Це завдання він розв'язав легко: найважча — моя.
Не знаю чим скінчились би наші заняття, коли б Усенко урочисто не урвав нашого мовчання й схвильованим голосом сказав:
— На обрії з'явилося дві корови. Як не корови, то воли. Пропоную послати Кузьмича делеґатом і зв'язатися з ними. Він здається знає багато мов, у тім числі й коров'ячу. Сподіваюсь, йому легко буде зговоритись і навантажити на них наші валізки!
Ви, читачу, можете сміятись! Це — правда! Усенко покинув бінокля, узяв свою валізку й вийшов назустріч. З нас ніхто не посміхнувся. Ми вийшли на шлях, порівнялися з залізницею.
Через кілька хвилин до нас під'їхав візок запряжений конячкою. Попереду бігло теля, а позаду була прив'язана корова.
Очевидно, вона зраділа зустрічі з нами і радісно замугикала. Хвіст її знявся до гори і вона почала крутити «авіо-спіралі». Теля, з очевидної ласки матері, оглянулося назад, підстрибнуло тричі і замикало, напевне зрадівши, що такі поважні люди, як ми, маємо честь розмовляти з її матір'ю.
Зустріч із коровою стала за порятунок. Без жадного слова я поклав три валізки на два мішки збіжжя і пішов поруч. Корова, очевидно, зацікавилась моєю особою і подружньому штрикнула мене рогом у спину. Мовляв, я затуляю перед її очима надзвичайно цікавий краєвид. Я пішов швидше. Але вона не вгомонилася і ще раз мугикнула.
— Ви сідайте, сідайте — привітно озвався господар візка, якого ми сперше не помітили за коровою. Він був ма-
