Сторінка:Кузьмич Володимир. Польот над Кавказом (1929).djvu/46

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ленький, непомітний, доречі, одягнений в якусь сіру одежину, що зовсім не різнилася від лантухів.

Голуб, Усенко, Євентов і Халява відстали. Візок покотив швидше. Селянин, узнавши хто ми, просякнувся повагою, пожалів, що його син не комсомолець і не читає «Комсомольця України», щоб полетіти на Кавказ. Він пожалів, що його син не знає української мови. За 5 хвилин ми стали щирими друзями.

За двадцять хвилин ми під'їхали до церкви і дружньо розлучилися з візником. Одна корова виявила свій сум за валізками, особливо за валізкою Євентова. Чи там було щось цікаве, чи може пахло чим приємним — вона щиро лизала її й змахувала хвостом.

Станція була поруч. Обминувши незграбну дерев'яну церкву, ми перейшли через чотири лінії і ступили на перон. Тут нас чекало товариство станції «Степная». Здивованими поглядами проводили дівчата, підходили ближче, уважно обдивлялись і знову простували по перону. Ми зайшли до кімнати начальника станції.

Людина низького росту, в уніформі залізничного службовця і в червонім кашкеті на голові, привітно стрінула нас і знаючи хто ми, почала клопотатись.

Ми вмились, причепурились і поївши трохи в буфеті, скликали нараду. Начальник станції обіцяв посадити на перший вантажний поїзд до Ростова.

— От бачите, товаришу, — сказав Голуб, звернувшись до нього, — летіли сорок хвилин на літаку, двадцять хвилин їхали на корові і таким чином з XX століття стрибнули в XI. Сподиваємось, ви допоможете нам і ми через годину будемо в поїзді.

Між іншим, добрі стосунки з начальником станції, підтримали наш дух. Ми поволі звикли до свого становища. Правда, нас пригнічувала обстанова. Самотня степна