весняні ручаї, що здавалися згори покрученими тривкими дротинками. Ідеальна рівнина бігла в усі чотири боки. Лише на захід вона спускалася до моря і розпливалася у безобрійнім сутінку. Там не було межі між небом та землею. На схід рівнина бігла вигладженою скатертиною і теж зникала у біло-фіолетовій млі. На південь вона підіймалась гнутим краєм і заповзала в білявий туман.
Попереду пливла перед літаком приємна прозорість. «Видимість», як кажуть літуни, була чудова. Позаду нарівні польоту густішала молочна мла і, здавалося, гналася за нами. Вона росла на очах і не відставала від «Меркура».
І вперше в житті ми спостерігли надзвичайно рідке явище в природі. Ми побачили, як творилися хмари.
До тої хвилини чисте туркезове небо підносилось вгору, закликаючи нас у горішні товщі повітряного океану. Жодна хмаринка не затримувала нашого погляду. Лише самотня холодна синява височила над головами і як ми не виміряли її, не могли знайти краю.
Очі з екстазом підносились угору. Ось, він той блакитний край, де у фантастичних розривах зникають посланці далекого космосу — метеорити. Ось та незаймана країна, що її клаптиком уже оволоділа людина. Довго ми шукаємо натяку на хмаринку. І не знаходимо її. За те ми бачимо чого не бачать на землі «презренные ползуны». Ми милуємось надзвичайною красою горішнього неба. Чудова блакить, з її ніжним переливом, з відбитком урочистого мовчання, розгорнула перед нами своє художнє полотно. Такого неба на землі нема. Тут повітря рідшає — сюди ніколи не долітає пилюка будь-яка легка. Жаден вітер не заносить на цю височінь зеленої квітняної пильці.
У цих краях майже не літають орли. Їм нема потреби так високо заносити шовкові крила. Звідси вони не побачать своєї жертви. І тому наша радість посилилась
