З цього моменту настали спокійні хвилини. Ми вже знали, що нас ніщо не турбуватиме, бо один із найкращих пілотів (Юрашек) чудово скерує машину над гірними перевалами і кряжами Кавказу. Кинувши погляд на аеродром, — праворуч, ми помітили схилену хору машину німецької марки «Дорньє–2». Вона теж плакала, зламавши вчора колесо.
Може вас, читачу, хвилюють згадки про оці прокляті колеса і камери, та заспокойтесь: то сталося тому, що завод не встиг змінити на минулорічних машинах камери і вони не змогли витримати нової нагрузки. За технічними вимогами камери мають служити лише одно літо. От чому за весь путь луснуло шість камер. Про три ви вже читали, а про три почитаєте в наступних сторінках.
І коли б ви знали, мій симпатичний читачу, яка радість опанувала нас, коли ми впевнились, що зараз ми полетимо без зайвих затримок і побачимо, нарешті, Кавказ. Поперше, ми раділи, що дотримались до кінця своєї принципової засади — неодмінного польоту, подруге, що ніякі перешкоди не змогли вбити в нас бажання літати.
Ми стрибали, як молоді телята, а Юрашек ганявся за нами і міцними руками хапав та садовив у кабіну. «Меркур» уже стояв на старті, хутко злетів і як метелик, помчав над Ростовом. Мотор рівно фурчав у повітряних просторах, ні разу не змінивши свого басистого тембру. Крила поважно колисались, коли знизу ударяв струмок повітряного теплого стовпа, і знову в нестримному льоті линули вперед і вперед.
Знайомий Ростов розкинувся, як футуристична ковдра в глибині, Дон висвічував великим плесом, як велетенське люстро. Ми не бачили хвиль. Сьогодні він був спокійний і мудро стежив за небом. Ми зразу взяли височінь у 1000 метрів.
Уявіть чудову картину: внизу феєричними полутонами, ніжними смужечками простилались лани, села, численні
