рєчінська, що лежить вже перед самим перевалом. «218» спустився просто на поле перед дальнім лісом. Волковському довелося ночувати в полі, летіти далі було неможливо, темрява погрожувала полонити самольот, і розбити на аеродромі.
— А чого ж він не послав телеграми, — спитали ми.
— Це сталося далеко від залізниці в 20 верстах, в селі не було телефону і тому Волковський провів ніч у чистому полі, поруч із своєю новою машиною. Сідаючи наступного дня в Сочі, він мав нову неприємність: луснула камера на чужому колесі і довелося вдруге звертатися за допомогою до авіо-склепів.
Надвечір ми стали героями дня. Газетники, продаючи вечірні газети, надзвичайно зворушливо кричали про вимушену посадку і про наше нещастя. Публіка, що бачила нас в польоті, заінтриґовано хапала газети, читала невеличкий абзац про «аварію». На мою думку ростовські репортери виявили велику спритність, дізнавшись з якогось джерела про останню авіяційну подію. Вечірні і ранкові газети, де писали про посадку, розійшлися дуже швидко і вже ввечері не можна було дістати жадного примірника.
Хазяїни вічливо ставились до нас. Вони запросили «екіпаж» розбитого коробля» на цікаву виставу «Принцеса Турандот» — постава театру Вахтангова. Ростовський день кінчився добре: ми відпочили і наранок підвелися із свіжими силами, готуючись до нових пригод.
Четвертого травня о 10 годині дня ми сіли в найкращий німецький літак «Меркур» з мотором в 500 кінських сил, що встиг повернутися вже з Тифлісу за нами, і пілот, Юрашек Леопольд Іванович, ставна поважна людина радісно зустрів нас, здаля рокривши обійми і лаючи нас за те, що ми змусили його чекати на аеродромі більше 2-х годин.
