і ми стиха вилаяли наших земляків, що програли північному Кавказу свою футбольну честь. У грудях заворушилось почуття зневаги до харківчан.
Нас запросили на сьогоднішній футбольний мачт між збірною Харкова і збірною Північного Кавказу. Ми з радістю поїхали, — однаково, робити щось треба було: обіцяна машина з Тифлісу не прилетіла. Хлопці, здавалось, забули про нас, не прислали ні грошей, ні звістки про себе. Ми опинились на стадіоні і з невеликою охотою стежили за спокійним повільним матчем, що йшов без напруги й інтересу з обох боків.
Харків здорово мазав, кавказці — ще більше. М'яч частенько перелітав з краю на край і, як побите цуценя, бігав поміж ногами в футболістів. Перший хавтайм закінчився з ліком 1 : 0 на користь Харкова. Другий хавтайм так само. Адже на цей раз почуття міського патріотизму заспокоїлось і ми дарували своїх земляків вдячними поглядами. Харків виграв — 2 : 0.
Повернувшись із стадіону ми знову подзвонили на станцію і Тіхоміров радісним голосом прокричав:
— Машина вилетіла із Тифлісу, незабаром мусить бути тут.
Увесь день над нашими головами крутився «Юнкерс» і скільки мороки він завдав нам, коли на дальньому обрію ми бачили його і гадали, що це летить «Меркур» — найкраща німецька машина.
— Невже од Волковського нема жадної звістки?
— Єсть, — хвилюючись, одповів сухорлявий Тімхоміров, виймаючи теку телеграм.
Виявилось нарешті, що Волковський справді не долетів до Сочі.
— Не хвилюйтесь, шановні друзі, — літуни «218» обидва лишилися живі, після щасливої посадки біля станції Бєло-
