Та й Майкоп уже загув. За розрахунком ми маємо зараз вилетіти на море.
Не встиг я промовити останні слова, як Халява помітив сталевий розлив за останнім хребтом, що стояв на шляху. То блискнуло Чорне море. Морський обрій десь загубився й дарма його шукати. Проте берегова лінія хутко відповзає гадюкою до нас і зупиняється під кузовом.
Краєвид знову змінюється. Ми поміж горами й морем. Сонце сліпить очі, коли дивитись на трояндове тремтіння дрібних Чорноморських хвиль. Літак робить прекрасний віраж, пірнає в глибину, і ми пливемо на височині 700. Маштаби земні збільшуються, ми спостерігаємо життя селищ, колоній, курортів.
Стає веселіше: під нами люди. Ось і їх побачили. Вони як тонюсінькі крапки, ледви помітно сунуть по зеленому склі суходолу. Через 40 хвилин льоту над Черномор'ям ми спускаємось над Сочі і робимо перше довге коло з гнутою спіраллю крутого віражу. Всі погляди ми приковуємо до вузенької долини, що лягла над берегом гірної вузенької сердитої річки поміж двома крутими горами.
Сідати незручно. Зробити посадку можна з двох боків — або з моря, або з півночі. З того боку заважає дальня гора, що поєднується з іншими й утворює небезпечну підкову.
Наші нерви напружуються. Після ростовського та харківського аеродрому цей здається невеличким столиком, порівняно з великим зеленим більярдом. Саме Сочі розташувалося в долині узбережжя. Це прекрасне місто з населенням тисяч в 20, що пристосовано для обслуговання курортників.
«Меркур» віражить над східньою частиною містечка і пролітає над жовтими банями православного собору. Він мчить поруч гори і, хутко знижуючись, іде на посадку
