Ми над Кутаїсом. І радіємо — який широкий обрій навкруги!
Хіба бачив такі обрії Лермонтов, Пушкін, або грузинський Байрон — Бараташвілі? Хіба їхні очі стрибали так широко, як наші, охоплюючи разом панораму радіусом у 200 кілометрів.
Ні, наші попередники такого не бачили. Лише наша епоха могла подарувати робітничій молоді можливість такого широкого кругозору.
Височінь — 2.300. В долинах повзуть сірі плями — то отари. Непомітно окремих тварин, або людей. Тільки збіговище крапок утворює пляму, що її ми бачимо з височини. Дивні оці долини! Наче великим ножем розрізано гору і плавко зрізано їхні узбочини. Вони розложисті, широкі й просторі. Знову виноградники розквадратили земну поверхню. Як товстим зеленим олівцем обведено краї тих квадратів. Ми поволі наближаємось до Тифлісу. Ось, ми над Сурамським жахним перевалом, що часто буває закритий хмарами, над яким пролітають урагани і бешкетує вітер.
Звідци він маленький і кумедний! Нічим він не злякає нас. І взагалі не можна повірити, що він лякає людей внизу. Сідловина немов підстрибує вгору, розкриває свого брунавого рота, аби проковтнути нас і безсило опливає, як мертвяк з застиглими руками. Стежки звиваються по схилах і нагадують жили. По тих стежках напевно зараз ідуть люди. Може вони в цю хвилину заздро дивляться в небо на сміливого літака, обходячи якусь ущелину.
Місто Горі. Воно запливло садами і виноградниками. Минає. Ми на нього не дивимось. Зараз нас цікавить — чому внизу не зникає туманний розчин. Він пливе од Казбека, з його синіми смугами, од гострокутньої гордовитої верховини і настилається над Воєнно-Грузинським шляхом.
