і в Тифлісі. Замість другого травня — ми прилетіли третього. За те й весело було нам у путі. Скільки анекдотів хлопці вигадали про своїх делеґатів! Послухати — вуха в'януть! — безперервно розповідав нам білогривий, шевелюристий Ісаєв.
Ми слухали його й не знали куди дивитись, чи на його вуста чи на гори, що бігли ліворуч і праворуч, щохвилини змінюючи пейзаж.
— За те вчора в театрі Руставелі відбулася урочиста зустріч українського і закавказького комсомолу. Молодь одинадцяти національностей святкувала своє перше авіяційне свято. Грузини, осетини, лезгіни, свани, тюрки, вірмени, аджарці, абхазці, українці, росіяни і чеченці щиро братались поміж собою, співали старих і нових національних пісень, наявно показуючи, якої великої волі вони здобули собі після Жовтня. Звичайно — ми українці були центром уваги, або як каже тутешній секретар ЦК Ахундов-Заде — «героями дня».
Словом, перед нами постала картина як на товариському вечорі зміцнювалися почуття міжнародньої солідарности і як зникала назавше національна ворожнеча. Театр був уквітчаний ґірляндами, квітами тощо.
Тим часом авто крученим Воєнно-Грузинським шляхом домчав до Мцхету — стародавньої столиці Грузії, де жила славетня цариця Тамара. На високій горі піднісся самотній замок Мцирі, оспіваний Лермонтовим за його таємничість і скорботний вигляд. Я здивувався: замок не має такого вигляду, як я уявляв дотепер. Лермонтов безперечно перебільшив і змалював його не таким, яким він є насправді. Ні для Усенка, ні для Ковтуна, ні для мене цей замок не давав надхнення. Та що й казати про леґендарність, коли поруч шумить заланцюгована в бетон Кура і коли Воєнно-Грузинським шляхом весь час мчать авто-машини.
