Ми розчарувалися. Зате замилувалися ґенераторною станцією, що до неї ми незабаром під'їхали. Тут поруч із Курою побіг бетонний канал, що давав потрібну кількість води для міцних турбін. Чепурна й чисто прибрана станція вражала око. Мимохіть уявлявся майбутній Дніпрельстан, бо певною мірою є модель великого Дніпрельстану. У трьох кілометрах од ґенераторної станції зависочила могутня загата з важкими щитами Стоннея. Ми під'їхали ближче.
— Слава! Слава! — почулися вигуки товаришів, що побачили нас і гуртом побігли на-зустріч. Попереду поспішав Северин.
— А я думав, братішки, що ви злякалися й поїхали назад до Харкова, — закричав він.
— Добре, що замість вас цього нещастя пізнали ми — народ стріляний. А то будь замісто Євентова чи Халяви Оксана або Северин, делеґати б розпустили нюні і справді повтікали на Україну. Правда, погано бути жертвою та ліпше буває, коли замість батрака, лихо падає на голову секретаря ЦК ЛКСМУ. Секретар ще викрутиться, а батрак, що вперше пізнав залізницю і авіо — безумовно розгубиться, — впевнено одказує Голуб.
Ми починаємо оглядини Загесу. Серед червоноармійців ми зустрічаємо полтавського земляка і він з виглядом досвідченого інженера водить нас над загатою. Він розповідає досить добре, і ми намагаємось запам'ятати різні назви та цифри, що ними сипле полтавець.
— Загата затримує воду, піднімає її рівень і спрямовує потрібну кількість води каналом до ґенераторної станції. Сама загата — будова, здається, невеличка, та одні щити Стоннея важать щось до 30 тисяч пудів. Оцей невеличкий канальчик з уступами збудований для рибоходу. Знизу риба йде кидати ікру, і героїчно перестрибує бетонну терасу, щоб знову опинитися на верхів'ї Кури. Коли б ви
