Ми вже чули, що всі замилувалися чорноокою красунею - грузинкою, що продавала квитки перед входом до тунелю Ботанічного сада. Висока й струнка дівчина з музичним ласкавим голосом, зацікавила багатьох.
— Кажуть, аж п'ятеро закохалося в неї, та соромились Оксани, щоб раптом не влетіло, — одгукнувся наш гуморист — Юрій Вухналь.
Хтось починає рахувати на пальцях. Розмова триває далі в тих же тонах. У вагоні стає нудно, і коли б не Бєльський, Вухналь, Дардик, що загубив сімнадцять залізничних літерів на наші квитки та «Старий Рубака», — ми всі поздихали б од нудьги, як мухи.
Приносять карту з усіма станціями. Не маючи що робити, ми лічимо станції, і, на наше здивовання, од Тифлісу до Баку, виходить 44 станції, а до Мінеральних Вод — 102. Це на дві тисячі кілометрів, а од Мінвод до Харкова треба додати ще тисячу. Одним словом, жаден бандит не лякав нас так міцно, як ота холодна карта Закавказзя.
— О, залізнице, прокляття тобі на віки вічні! Ти замучиш нас за три дні путі, поки ми доберемося додому! Ти змусиш пропустити робітні дні і остаточно попсуєш нам нерви, — галасували делеґати проміж себе.
Справді, після такого швидкого льоту, який ми зробили, неприємно сідати в вагон залізничного повзуна і викомарювати разом із ним всі його примхи. Безперервні зупинки на пустельних станціях лише нервують. Аджеж дивно зупинятися не відомо ради чого в великому степу, коли окрім станційного будиночку й стаєнь нічого нема навкруги.
Панує задуха, вона мучить нас, випарює останні сили, і ми як про щастя, як про велику привілею, згадуємо самольот. Де вони подівалися, блакитні апарати далекого надхмар'я? Кожен погоджувався перетерпіти будьщо з лі-
