Сторінка:Кулик Іван. Антологія американської поезії. 1928.pdf/100

Ти остільки сліпий, що не можеш відрізнити, чи ми це, люди,
Чи то ходять дерева!
Я уявляю з мелодій,
Що виграваєш ти на флейту, ніби перед тобою — примара
Дерев із листям вздовж шляху сільського,
Де пшениця росте й лугові жайворонки
Здіймаються з співом у сонячнім сяйві!
У темряві твоїй
Ти можеш бачить такі речі, граючи на флейту,
Тут, по шляхах гранітних божевільного Чікаґо!

І ось другий, на другому розі,
Горілиць, ніби він стежить небо.
Він продає вечірні газети — що для нього
Блискучі аншлаги! А він ще вигукує новини.
Це, мабуть, його флейта, бо можна гукати
Або грати на флейту й у сліпоті.

Ще я міркую,
Що справа не у новинах і не у музиці для цих сліпих,
Це скорше надія на очі відновлені
Й світло на втечу від смерти!
«Як це може бути», — я чую їх знову й знов, —
 Щоб ніколи вже не було очей для мене?»