Лягайте, дайте собі сон та спокій.
Але раніш, чекайте, що я вас хотів спитати?
Ті комірці — кому я маю їх адресувати,
Коли б ви не прокинулись, коли я повернусь?»
«От справді, друже, я не можу вам сказати.
Вони б ще, може, вам колись придались».
«Не скорше, як я схудну, а тоді вони вже вийдуть з моди».
«Та справді, я… я маю так багато комірців».
«Не знаю вже, кому б тоді їх дати.
Вони лиш жовкнуть там, де вони є.
Ну, що ж робить, ви ж доктор, як це кажуть.
Я світло погашу. На мене не чекайте:
Я тільки починаю ніч. А ви поспіть.
Я стукну отак-о і вам з-за дверей цвіркну.
Отже ви знатимете, хто прийшов, як я вернусь.
Нічого так я не боюсь, як переляканих людей!
От зовсім вже не хочу, щоб ви стрілили у голову мені.
Та що це, нащо я тягну ту пляшку?
Ну, а тепер засніть собі».
Він двері причинив.
На по̀душку схилився доктор злегка.
Мері у світлі лямповім задумано сиділа за столом,
Чекаючи на Воррена. Коли вона ходу його почула,
Вона побігла навшпиньках до темних східців,
Щоби зустріть його у дверях з новинами
