Повітря довкола вуличних лямп од холоду синє,
Місяць — крижане коло — до неба примерз,
Вулиці начисто вичищені від народу: мандрівник ховається в двері найближчі…
Та перед концертовим залом
Шофер дві години сидів у лімузині багачки,
Доки вона свою душу в залі солодкою музикою годувала…
Полісмен, як проходив, подумав, що спить він, й штовхнув його…
Той не спав: він сконав од в'їдливого холоду…
І що наше мистецтво й хмарочосні наші Гандель та Рух,
I що наша пароопальна цивілізація,
Й що ця дбайливість за наші душі дрібненькі,
Так, що ті скарби, видряпані машинами геть із Землі й такі величезні, що ми їх дармуємо, —
Коли все воно призводить до цього?
Милосердне Братство, чи справді тебе ми бажаємо?
Чи, може, ти слово порожнє, щоб сховати нікчемне наше єство?
Душа — це безодня,
Натовп — це скеля.
Отже, дай мені пірнути в бездонне провалля,
Щоб видерти звідти владу й силу безмежного життя…
