демократичні маси мають бути історичними спадкоємцями тих величніх здобутків матеріяльної культури.
Так, Уітмен був дійсним американцем, але, крім нього, ніхто із співців громадянської війни американцем не був. Хіба лиш Торо, та й то тільки до певної міри. Бо Гоуелльс, наприклад, краще писав про Венецію, ніж про Америку, та й решта його сучасників були спадкоємцями англійських реалістів.
І самого Уітмена сучасники не визнали, не створили йому популярности, мимо того, що ще за життя свого він дочекався сьомого видання «Листя Трави». З сучасних йому поетів тільки Емерсон та Лонґфелло розуміли його, пізніше Джон Бурроус та Горацій Траубель невдало намагалися створити Уітменівський культ а все громадянство американське забуло його аж до початку другого десятиріччя XX сторіччя, коли його знову несподівано й здивовано відкрили.
Громадянська війна, як бачимо, хоч і викликала певне пожвавлення в американській поезії, але значного, а головне — самостійного доробку не дала. І це тому, що відбувалася та війна в значно відмінних умовах, ніж буржуазні революції в Европі. Бо в Европі протилежності класових інтересів наростали ступнево, повільно, і буржуазія мала час до вироблення своїх традицій та підготування інтелектуальної зброї проти феодалізму. В Америці ж промисловий капіта-
