О, Френку, як ти тільки міг дійти до цього?
Чи я змінилася? Чи не така, як перше, чепурна?
Чи очі вже мої не сяють лиш для тебе?
Чи ти не пам'ятаєш, як у тім старім Сен-Су́зі[1]
Ми вигравали нагороди за найдовші танці?
А ти казав: «Лиши собі ту нагороду, що моє —
То і твоє». Так, так, не пам'ятаєш,
Як ти… як ти мене поцілував уперше
У «Форді»[2] Джіма, й всі ті добрі штуки,
Що ти мені казав; я ж вірила, бо я тебе любила?..
Я мала знати, я повинна була знати!
Мущини всі такі, як дівчину піддурять,
У себе влюблять, доки зіб'ють з пантелику
І візьмуть те, чого ніколи вже не вернеш.
Та все ж…
В ту ніч схилялись низько зорі
І виглядали так щасливо й ясно, от, як ми.
Маленькі хвильки хлюпали у човен,
А ти навипередки з вітром цілував мене у скроні.
Я чула, як на долі паровик десь стукотів,
От зовсім, як твоє, до щок моїх притуленеє серце.
Сторінка:Кулик Іван. Антологія американської поезії. 1928.pdf/207
Ця сторінка вичитана
