вважати Джозефа Гіллстрома, хоч хистом своїм він і уступає иншим.
У піонерів пролетарської поезії в Америці помічаються часом негативні ухили. Так, деякі з них зловживають ще такими образами, як розпяття, більшість їх свою ненависть до капіталізму переносить безпосередньо й на машину, але на наших очах ці хиби ступнево виправляються, і молоді зародки пролетарської поезії стають чим-раз більш витривалими ідеологічно.
На нашого читача майже всі пролетарські твори в американській поезії повинні справляти вражіння «агіток». Це — річ цілком природна. Класова боротьба в Північній Америці тепер є в такому стані, коли безпосереднє призначення пролетарського мистецтва — це участь у класовій боротьбі в ролі могутнього агітаційного чинника. Це призначення й виконують по змозі наші американські товариші по літературі і при цьому здебільшого вміють залишатись і митцями. Звичайно, твори деяких із них можуть здаватись наївними для нас, але треба ж не забувати, що їх написано в Америці, яка ще не пережила своєї пролетарської революції; отже, не дивно, що трохи ідеалістично задивляються навіть свідоміші представники її пролетаріяту на нашу революцію.
Біо-бібліографічні начерки дано тільки до шістьох поетів даного розділу, а саме: Джо Гілла, Карла Сендборґа, Ральфа Чапліна, Клода Маккея,
