Та не довго Сендборґ залишався серед тих, що не перечать і мріють про сни. Він пішов до лав «братів шлаку», до «робочих ватаг», став індустріяльним робітником — метальовцем. Він впізнав на власному досвіді, що «смуга криці — це дим і кров людини», що
«кров'ю людей і атраментом димарів
Димні ночі пишуть свої заповіти».
Але не злякався він ні диму, ні крови.
«Димні ночі нині, Степане.
|
|
Завтра — щось инше».
І з твердою вірою в це завтра Сендборґ оспівує цих «Степанів» — братів шлаку, шукачів і знаходців у темряві.
Більшість американських поетів клене машину, що поневолила робітництво. Сендборґ радісно оспівує ту машину, техніку, бо знає, що ними, за їхньою допомогою звільниться пролетаріят. Він любить машину, як може любити свій твір його творець і майбутній господар. Він любить навіть шалене американське місто, люте, жорстоке до робітника, бо він знає, що робітник втамує, переможе ту почвару.
І поруч того, як запекло, як жагуче Сендборґ ненавидить це таки місто в руках капіталу й усю підлу, потогонну систему американського визиску. Він глузує з тієї системи й жорстоко бичує її в своїх піснях-сатирах. Він «чхає сардонічно» у бронзовий водограй, збудований в честь «героїв» імперіялістичної війни, висміює «лицарів, злотих людей старовини», «шишки» в редакції буржуазної газети, «почесних вбивців», «знаменитих співгромадян», що їдять звичайнісінький суп звичайнісінькими ложками, валить їхніх божків із золотими серіжками.
