Чекають в небі, чекають з млявими лагідними
очима, чекають і ледве шепочуть:
«Як ти знаєш все,
а я не знаю нічого,
скажі мені, що я снила минулої ночи».
|
|
в одному сполосі вітру,
схоплене й загублене й ніколи більше не знане.
Калюжка місячного сяйва сходить і чекає,
та ніколи не чекає довго: вітер підбирає
загублене злото, як і це, й зника.
Смуга криці спить і дивиться скоса
на перлисте павутиння, калюжки місячного сяйва;
спить і дивиться скоса мілійони років,
спить в піджаці іржі, в жилетці шашелі,
в сорочці накопиченого дерну й глини.
Вітер ніколи не турбує… смуги криці.
Вітер збирає тільки… перлисте павутиння…
калюжки місячного сяйва.
Вантажні вагони біжать з верству.
І я міркую — що вони кажуть одне до одного,
як спиняються на верствовім тупіку?
