ці мають різну психологію й різний нахил до приймання художніх творів, породжені переважанням різних економічних систем і впливом різних, протилежних, політичних чинників та суспільного ладу. Недурно ж іще Дідро казав, що «хто вміє зразково передати сцену з Шекспіра, не має жодної інтонації, щоб продекламувати сцену з Расіна» й що «в кожнім творі… є два різні сенси, хоч би вони й були передані однаковими знаками», «…один сенс у Лондоні, инший — у Парижі»[1]. Так само вірші американських поетів, точно перекладені, мали б один сенс у Нью-Йорку й инший у Харкові.
Не можна також перекладати цілком однаково той самий твір у різні епохи. Бо зміна доби історичного розвитку внесла чимало змін у характер мови, сенс окремих виразів, як знову ж таки і в нахил до приймання й відчування мистецьких творів.
Ось чому ми, маючи на увазі не етнографічне, а суспільно-художнє (почасти ж і політичне) значіння перекладу, дозволяли собі часом змінювані розмір оригіналу, ритм його (наприклад, у метр привносити елементи верлібру й т. п.), а часом і образи оригіналу заміняти однорідними, але все-таки иншими, зрозумілішими нашому сучасному читачеві.
- ↑ Д. Дидро. «Парадокс про актера». Государственное Издательство, М. — П., 1922, стор. 3–4.
