ську віру положити. А покищо, уложив собі од Лесі яко мога одбігати, і на самоті перемагать тії нещасні любо́щі. Тим то й тепер, походивши, посумувавши по стані, не схотів вертатись у будинок, щоб не зустрітись із своєю несудженою дружиною, а пішов, своїм звичаєм, блукати по пущі, чи не розжене свого смутку.
Взявши на ліву руку од дороги, пішов вузенькою стежечкою, і як ні звертав свої думки, то на пан-отця, де то він обертається, то на тривогу на Україні, а серце знай своє шепче. Вже час нема́лий іде він пущею, коли ж виходить на ло́щину; гляне — кінець ло́щини із-за дерева димок. Сонце вже підняло́сь геть-то, так дим унизу́ поміж деревом синій, а вгорі наче золотий серпа́нок. Дивиться Петро, аж і огорожа, і хатка мріє оддалеки́. Вже він хотів звернути на́бік, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гляне — іде супротив йо́го од хати середнього віку чоловік, у козацькій жупанині, а його під руку веде молода, чорнява дівка. А чоловікові тому, ма́буть, і не треба чужої підмоги; однімає од неї руку та й каже:
— Та ну, Настусю, к нечистій матері! Що́ ти мене ведеш, мов п'яницю з шинку? Я сьогодні хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. Геть, кажу, оступись!
Як же здивувавсь Петро, пізнавши Кирила Тура! (бо це він самий і був). І, дивне діло! Так йому зрадів, наче рідному братові; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже.
І Кирило Тур зрадувавсь; привітавсь так, як із давнім приятелем.
— Поздоровляю, — каже, — по ліках! Ну, не думав я, щоб після такої руки ще ти дививсь на Божий мир. Та й сам я, мовити правду, не хотів би більш підійматись на ноги. Бог знає, чи трапиться вдруге так гарно вкластись спати.
— Не знать що́ ви говорите, братіку! — каже йому дівчина, дивлячись любязненько йому в вічі, і ще таки держачи його за руку.
— Мовчи бабо! — сказав Кирило Тур. — Ваш брат у цьому не тямить сили. Вам жизнь іздається ка-знає чим. Хата, піч, подушки — ото вам і все щастя.
