Черевань поглядував на Шрама, що́ то він тепер скаже; а Шрам сидить понурий, буцім нічого й не бачить. Не сказав нічого й Черевань, і всі мовчки скінчили вечерю.
Шрам по вечері сказав тільки господареві, що завтра рано на зорі поїде в Батурин, а Петра оставляє, яко неду́гуючого, одпочивати у йо́го в хуторі.
З тим і порозхо́дились на спочинок.
Уставши вранці, пішов Петро у станю, а на стані вже пан-отцевого коня й немає: ще до світу махнув старий у нову дорогу; десь його й сон не взяв.
Тяжко було на серці моє́му Петрові. Одна думка усюди його проводжала: жалкував на своє нещасливе кохання. Ось бо спе́ршу нудив світом, що горда дівчина на йо́го байдуже; далі скільки то перегоріло у йо́го в серці огню од того несказа́нного жа́лю, що інший перед його очима взяв та й веде її до вінця; а тепер ще нове горе: знає, що вона його любить щиро, та треба розізнатись навіки. А, Боже мій милий! Як би то й назвати теє щастя, щоб жити з нею в парі, як голуб із голубкою!
Так то вже тому бідному козакові любо́щі очі затуманили, що здавалось, тільки там, де вона, і сонце сіяє, і Божий мир красен; а без неї усюди тьма і пустиня.
Інший то, може б, не вважив, що пан-отець не благословить і що вже вона заручена другому; махнув би, може, з нею в дикі степи, на Хорольські хутори́, та й насміявсь би над лихою долею. А Петрові й думку таку було страшно допустить у голову. Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж пан-отця навік преогорчи́ти і золоту свою славу гряззю закаляти. У йо́го інша була думка: умислив собі, послі пан-отцевої смерти, іти на Запорожжя та, поробивши власним коштом човни́, з охочими козаками турецькі городи́ пліндрувати і жизнь свою по-рицарськи, на полі чи на морі, за християн-
