споди. Прощай, пане князю. Прийде й на нашу юлицю празник.
— Потривай, пане добродію, — каже Гвинтовка; — я не хочу спречатись із тобою через личаків. Нехай беруть воли к нечистій матері, а ти оставайсь вечеряти.
— Не до вечері тепер нашому брату, — одвітува́в Пу́гач. — Будуть хутко наші сюди під Ніжень. От їдуть уже царські бояри; ми їх до Перея́слава не пустимо. Гарний город і Ніжень для чорної ради. Так не до вечері вже нам тепер.
І, не дожидаючись одповіді, насунув шапку та й потяг із хати. Міщани за ним.
А Гвинтовка оставсь тепер перед Шрамом ні в цих, ні в тих. Бачить, що вже Шрам розкусив його. Отже ще таки хотів замазати щілку то козацькими воскликами — на це був дуже здатен — то лестивими привітаннями; та вже Шрама нічим не розважив. Насупивши брови, сидів старий за вечерею; а другі гості, бачивши, що він такий похмурний, і собі сиділи мовчки.
Узяла́ Гвинтовку досада; напавсь на бідолашну княгиню. А княгиня, не сідаючи за стіл, усе ходила слідом за дівчатами, що подавали до сто́лу страви. Жадна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на лядський лад приправлено. Давай корени́ти ляхів і всі їх звичаї.
А бідна княгиня, бачачи, як він розлютува́всь, аж тремтить уся, що та билина од вітру. Порядкує і сама не знає, що куди і до чого; далі якось зачепила рукавом срібну ко́новку, повну вишнівки, та й розлила́ по всій скатерті.
А Гвинтовці, ма́буть, аби найти приключку:
— Чортова кров! — крикне так, що аж вікна затремтіли, та й пхнув од стола княгиню. Бідна так і бря́знулась об землю.
— Гей! Чорти! — крикне Гвинтовка на свої слуги. — Візьміть ік бісовій матері цю лядську погань!
Вибігли дівчата з кімнати, підняли́ та й повели́ з світлиці свою панію.
