і дав нам привілей осягти під го́род поля, гаї і сіножаті, які самі улюбимо. Ще й досі є знаки, що позначили наші бурмістрове.
— Та це то ми знаємо, — каже Гвинтовка, — що ви того тільки й пасли, як би вхопить щонайкращий шматок із козацької здобичі! Козакам було тоді не до займанщи́н; козаки тоді бились із ляхами понад Случчю, понад Горинню та топились по багнах, а ви з своїми пикатими бурмістрами давай викроювать щонайкращі поля та сіножаті! Це то ми знаємо! Так отже ні! Козацький бунчук переважить бурмістерську патерицю! Пан полковник сам давав мені бунчука, щоб я його рукою займав собі займанщи́ну, скільки за день конем обїду. Цілий день не вставав я з своїми з коня, і тепер нехай ніхто не говорить, що це не моє добро!
— Послухай, пане князю, ти мене, старого Пу́гача, — каже поважно січовий дід. — Старий Пу́гач ні для кого в світі душею не покривить. Нехай міщани дечим і поживились од козаків у польську заверюху, та вже ж і козаки почали тепер нагинати їм шиї, справді по-шляхетськи. Засівши в їх маґістраті, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмістрами і райцями, як чортяка грішними душами. Коли тобі полковник дав займанщи́ну, то нехай воно так і буде; тільки ж не обиджай добрих людей, верни їм їх воли.
Помовчав трохи Гвинтовка та, глянувши на Шрама, й каже:
— Ні, нехай шукають їх у бурмістрів, що поробили в моїх гаях прикмети; а я докажу́ їм, що я в своє́му добрі пан. Треба цим безшабельним ґе́валам збить трохи пихи́.
— Ох, швидко ці ґе́вали зроблять вас гамаликами! — сказав тоді батько Пу́гач. — Не поможуть вам ні шаблі, ні бунчуки! Дурні ви, дурні з своєю пихо́ю, та й не каєтесь! Дітки мої! — обернувсь до міщан. — Плюйте ви й на його гординю й на його здирство! Ми вернем вам ваше добро десятерицею.
— О, спасибі ж тобі батьку, що хоч ти за нас уступився! — кажуть міщани. — Просимо ж до нас на вечерю. Не погордуй уступити до нашої простацької го-
