— Е, добродію мій! — каже, зачервонівшись з сорома́, Гвинтовка. — Запорожець запорожцеві не пара. Це батько Пу́гач, ста́рець, або дід кошовий. Із ким, із ким, а з їм ладити треба. Тепер на Україні усе так перевернулось, переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проїдеш. Утремо́ ми запорожцям носа, як колись візьме наша, а тепер, покищо, треба гладить за шерстю. Вони бо в царя велике пошанува́ння мають і, чого хочуть, усе одержують.
— Не їздить же нам, пане брате, із тобою одним шля́хом, — каже понуро Шрам.
Як ось увійшов до світлиці батько Пу́гач, старий, довгоусий дідуган, із своїм чурою. У простих сімрягах, а сорочки чорні, як со́пуха. Та господареві, мабуть, на цей час було байдуже, що неодягні гості: забувши й своє панство, зустрів батка Пу́гача з таким привітанням, мов той у найдорожчих карма́зинах.
— Прошу ж, — каже, — за стіл до громади.
— Не сяду! — каже Пу́гач, сто́я серед світлиці.
— Чому ж не сядеш?
— Тому, що в тебе добрим людям така честь, як собакам.
— Про яких це ти добрих людей говориш?
— Та хоч би й про тих, що за віз хворосту пла́тять по дві пари волів. Та ось вони й сами йдуть до твого вельможного панства. Без мене ти їм не дав і приступу.
Увійшли міщани в світлицю та й стоять у порога.
— Ну, скажи, — каже батько Пу́гач, — за́ що ти в їх воли забрав?
— Щоб не рубали га́ю, от за́ що!
— Та вони ж, коли хочеш знати, не в твому гаю рубали, а в городовому!
— У городовому, батьку! У городовому, пане! — загули міщани, кла́няючись то Пу́гачеві, то Гвинтовці.
— От славно! — каже Гинтовка. — З якого ж це часу моя займанщи́на стала городовим га́єм?
— Та це, пане, — одвітують, — по-тво́йому вона твоя, а по нашим маґістратським записям вона наша Біг зна з якого ще часу. Ще скоро батько Хмельницький вигнав ляхів та недоляшків з України, то зараз
