Та взяв Кирила Тура за плечі, та й повернув на всі боки: — Дивись, — каже, — вражий сину, в вічі добрим людям, щоб була іншим наука!
— Що ж цей паскудник учинив? — став ізнов глаго́лати батько Пу́гач до громади. — Учинив він таке, що тільки тьфу! Не хочеться й вимовити. Знюхавсь поганий з бабами, і наробив сорома́ товари́ству на всі роки. Пане гетьма́не, і ви, батьки, і ви, панове отамання, і ви, братчики! Подумайте, порадьтесь і скажіте, як нам цього сорома́ збутись? Яку б кару ледачому пакосникові здекретувати?
Ніхто не виривавсь із словом; усі ждали, що гетьман скаже. А діди кажуть: — Говори, батьку гетьма́не; твоє слово — закон.
Брюховецький скорчивсь у три погибелі та й каже:
— Батьки мої рідні! Що ж здолаю видумати путнє своїм нікчемним розумом? У ваших то сивих, шановних голова́х увесь розум сидить! Ви знаєте всі стародавні звичаї і порядки, — судіть, як сами знаєте, а моє діло махнуть булаво́ю, та й нехай по тому й буде. Не дармо ж я вас вивів із Запорожжя на Україну: порядкуйте по-стародавньому, як сами знаєте; судіте і карайте, кого сами знаєте, а я свого розуму супроти вашого не покладаю. Усі ми перед вашими сивими чупринами діти і дурні.
— Ну, коли так, — кажуть діди, — то чого ж довго міркувати? До стовпа та кия́ми!
Гетьма́н махнув булаво́ю. Віщо́ве колесо заворушилось. Раді кінець.
Горопаху Кирила Тура зв'язали верьовками та й повели до стовпа, що стояв недалеко. Прив'язали бідаху так, щоб можна було повертатись на всі бо́ки, ще й праву руку оставили на волі, щоб можна було бідоласі достать ківш та випити меду або горілки; бо так водилось у тих химерних низовців, що коло стовпа тут же й горілка стоятиме у діжечці, і калачів решето — раз для того, щоб завдавши голові хмелю, не так тяжко було горопасі кінчати жизнь, а вдруге для того, щоб охотніш козаки брались за киї. Тут бо й київ лежав оберемок. Оце ж усякий братчик, ідучи мимо,
