щоб подивитись на запорозький суд, та не таківські були низовці, щоб пропустили до суднього колеса, кого не треба. Ставши плечем поуз плече, рядів у три чи що́, уперлись у землю ногами, і вже як ні то́впились іззаду городові козаки з міщанами й поспільством, не зву́зили вони ні на п'ядь порожнього посередині міста. Хто бажав що побачити, або почути, то хіба через голови побачив; а багато людей, позла́зивши на дуби́, звідти дивились.
У первому ряду видно було Петрові Брюховецького з гетьманською булаво́ю. Над їм військові хорунжі держали бунчук і хрещату корогов. Коло йо́го, по праву руку, стояв військовий суддя з патерицею, а по ліву військовий писар, з каламарем за поясом, з пером за ухом і папером у руках; а далі по боках довговусії діди січовії. Ці вже хоч за старостю жадного й уряду не держали, а на радах їх річ була попе́реду. Не один із їх і сам бував кошовим на віку́, так тепер їх шановано й поважано як батьків. П'ятеро їх стояло, як п'ятеро сивих, волохатих голубі́в, похиливши тяжкії од ду́мок голови. Курінне отамання і всяка старшина докінчали первий о́бід віщо́вого колеса. Усі були без шапок: сказано — в су́дньому місті.
Розпочав суд над Кирилом Туром батько Пу́гач. Вийшовши з ряду, уклонивсь він на всі чотири сторони низенько, потім іще оддав особо один поклон гетьманові, та дідам та ота́манам по поклону, і почав говорити голосно й поважно:
— Пане гетьма́не, і ви, батьки, і ви, панове отамання, і ви, братчики, хоробрії това́риші, і ви, православні християни! На чім держиться Україна, як не на Запорожжі? А на чім держиться Запорожжя, як не на давніх, предковічних звичаях? Ніхто не скаже, коли почало́сь козацьке лицарство. Почалось воно ще за оних славних предків наших варягів, що морем і полем слави у всього світу добули. Отже ніхто з козацтва не покаляв тії́ золотої слави — ні козак Байда, що висів у Цареграді на залізному гаку, ні Самійло Кішка, що мучивсь п'ятдесят чотири годи в турецькій ка́торзі, — покаляв її тільки один ледащи́ця, один паливода, а той паливода стоїть перед вами!…
