Іванець. — Ви, може, ду́маєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тільки в мене на ногах рипали сап'я́нці? Не доведи мене до цього Господи! Везли́ колись за мною в Січ жупа́ни й сап'я́нці возами, везли́ золото і срібло мішками, а я все збув із рук, аби моїм діткам було добре!
— От гетьма́н! От батько! От коли ми діждались од Господа ласки! — гука́ють кругом Іванця міщани, козаки й мужики.
А він, мов би нічого й не чує — іде собі смирненько, згорбившись.
Юрба провалила тимчасом мимо Петра. Хоч би й рад він був послухати, на які ще хитрощі підніматиметься ця ниця душа, так за народом нічого було не видно й не чутно́.
Тільки тепер порахував Петро, чого сто́їть Брюховецький; тепер тільки постеріг, яку яму копає він городовій старшині! Окаянний пройдисвіт так усіх омамив, так по душі були темному людові тії лукавії ухватки, тії тихі, солодкі речі, те нібито убожество, що всяк за йо́го поліз би хоч на ніж. Аж дивно стало мойому́ козакові, що́ то чоловік зможе, як захоче! Химерний той Іванець морочив голови людськії мов не своєю силою; мов який чарівник-чорнокнижник, ходив він поміж миром, сіючи свої чари.
Загадавсь Петро, зажуривсь про лиху українську долю; забув, чого й прийшов сюди, у Романовського Кут. Як ось ударили в бубни, а скрізь по віщо́вому місту почали́ гука́ти окличники: „У раду! В раду! В раду!” Усі заметуши́лись і почали тягтись туди, де бито в бубни. Боржій за всіх поспішали в раду братчики.
— Чого це б'ють у віщо́ві бубни? — питає один братчик другого, пробираючись проміж людом.
— Хіба не знаєш? — одвіту́є той. — Судитимуть Кирила Тура!
Схаменувсь тоді Петро і пішов боржій за двома запорожцями, не одрізняючись од їх, до самого суднього міста. Пощастило йому так добре стать, що через козацькі голови усе було видно. Посеред суднього колеса стояв Кирило Тур, потупивши очі, а кругом йо́го усе братчики. Миряни й собі перлись наперед,
