— Дітки мої! Госпо́дь з вами і з вашим гетьманством! У нас у Січі, чи гетьма́н, чи ота́ман, чи так собі чоловік — усе рівний товариш, усе християнська душа. То тільки ваша городова́ старшина завела так, що коли не пан, то й не чоловік. Не про гетьманство наш брат запорожець ду́має: ду́має він про те, якби та як допомогти вам у вашій тяжкій долі! Серце моє болить, дивлячи́сь на ваше убо́зство. За батька Хмельницького текли по Україні медовії річки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Над вами, мої дітки, воістину справдились святії словеса: „Хіба не бага́тії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім'я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?”
— Їй-Богу, так! Їй-Богу, так! — репетує кругом сірома! — Проклятії карма́зини швидко видеруть у нас душу з тіла, не то́ що! Коли б не ти, батьку гетьма́не, заступивсь за нас при лихій годині, так хто б нас і пожалував!
А Брюховецький знов до запорожців:
— Ви знаєте, моє товариство миле, мої ріднії братчики, у яких сає́тах, із якими достатками прийшов я до вас у Січ. І де ж те все подівалось? Чи я пропив, чи прогайнував? Ні, не пропив я, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тільки якне́будь прикрити ваші злидні. Немало пішло мого добра і по Гетьманщині. Як та бідна курка-клопотуха, що знайде зернятко, та й те оддасть своїм курчаткам, так і я усе до остатнього жупа́на пороздавав своїм діткам. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт, — доведеться незабаром ходить так, як лапко́. Що ж? Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре.
— Батьку ти наш рідний! — кричать кругом ледве не крізь сльози. — Так лучче ж ми збудем усе до останнього ря́м'я, та справимо тобі такі сап'я́нці, що і в царя немає кращих!
— Госпо́дь з вами, мої дітки. Госпо́дь з вами! — каже, здвигаючи плечима і одступаючи набік, ниций
