очі були якісь чудні — так і бігають то сюди то туди, і, здається, так усе й чига́ють ізпідтишка́ чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже:
„Я ні од кого нічого не бажаю, тільки мене не чіпайте”.
А як у йо́го чого поспитаються, а він одвіту́є, то й плечі, наче той жид, підійме, і на́бік одступить, що ти б сказав — він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату.
Отакий то був той Брюховецький, такий то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі ро́ки.
— Дітки мої! — каже тоненьким, ницим голоском. — Чим же вені прохарчи́ти вас, чим вас зодягти? Бачте, я й сам увесь оббивсь, як кре́м'ях!
— Батько ти наш, Іване Марти́новичу! — озвались запорожці, — Аби твоє здоров'я, а ми між добрими людьми не загинемо.
— Їй-Богу, правда! — крикне, покриваючи всіх, один міщанин. (Хто ж той міщанин? Київський Тарас Сурмач. Наїхало до Іванця ви́борних з усіх городі́в на чорну раду). — Їй-Богу, — каже, — правду добрі молодці говорять! Та аби твоє, пане гетьмане, здоров'я, а ми тебе і хлібом, і одежею обмислимо, — і тебе і твоє товари́ство, не попускай тільки нас нікому ув обиду!
— Ох, Боже мій милосердний! — каже, здихнувши Брюховецький. — На́ що ж і живе наш брат запорожець на світі, коли не на те, щоб стояти за православних християн, як за рідних братів своїх? Чи нам золото, чи нам срібло, чи нам панські будинки треба? Не про те ми, братці, гадаємо. Аби добрим людям було добре жити на Україні, а ми проживемо́ і в злиднях, проживемо́ і в землянці, на одному хлібі та воді. Сказано: „Хліб та вода — то козацька їда”.
— Їй-Богу, так воно й є! — кричать міщани й мужики. — Запорожець ради нас усяку нужду в Січі приймає, білої сорочки зроду не бачить: як же нам не любити, братці, добрих молодців? Як нам не волити Івана Марти́новича собі гетьманом?
А Брюховецький каже:
