— Бачте? — каже. — Я вам казав, що нічого журитись! Та вже, ма́буть, вас так Бог создав, щоб усе киснути.
Хочуть його обнять, а він руками їх одпихає:
— Ні вже, — каже, — цього не буде. І так братчики трохи не прогнали з куріня́, що провонявсь, кажуть, бабою.
А Петру шепче: — Тепер мені так до обнімання, як грішнику до гарячої сковороди́.
Хотів Петро зараз іти додому, так Кирило запросив на чарку горілки; та й стара неня і сестра Кирилова кла́няючись просили, щоб хоч заглянув у хату.
— Ну, пані-матко! — каже Кирило Тур: — давай же нам тепер такої горілки, щоб і сам диявол зайшов у голову! Та давай цілу боклагу; таким лицаря́м, як ми, пляшки й на одного мало.
Як же внесли з комори горілки, Кирило Тур, замість щоб шанувати гостя, узяв боклагу та й почав цмулити з неї як воду. Мати, бо́ячись, щоб він не перепивсь, хотіла однять боклагу, а він:
— Геть, мамо, геть! Чоловік не скотина, більш ведра не вип'є.
І почав цму́лити, поки, знемігшись, упав без пам'яті на землю. Усі стривожились, а один Петро тільки знав, що цьому за причина. Він поміг жінкам піднять Кирила Тура з землі і положити на перину; далі попрощавсь і пішов до Гвинтовчиного хутора, міркуючи про все, що чув і бачив.
Тимчасом Шрам паволо́цький, занедбавши свою старість, поспішав, мов простий гоне́ць, до Бату́рина. Сонце ще не вирізалось із-за левад, як переїхав він Ніжень; іще тільки деколи просвічувало скрізь берези. Іще народ і до череди не виго́нив. Шрам і рад, що ніхто його не бачив, бо в ту смутну годину інший опияка не побоявсь би вхопи́ть і попового коня за поводи́, питаючи, чия сторона. Як ось чує над шля́хом у гаю́ гомін.
