Одні кричать: — На шаблях!
А другі: — На пістолях!
— Куля лукава: кладе правого й винуватого, а з шаблею кому Бог пого́дить.
— Ні, шабля — чоловіча сила, а куля — суд Божий.
— Та ось пан-отець їде, — крикнули інші, — нехай він нас розсудить.
Дивиться Шрам, аж у гаю зійшлась купа люду чима́ла. Одні ж у карма́зинах і при шаблях, а другі в синіх капта́нах та сіряках, без шабель, тільки де́которі держать рушниці та коси на пле́чах.
— Чого оце, — питає Шрам, — попередили ви сонце, щоб зчинити ґвалт? Хіба ще мало буч по Україні?
От деякі пошапкували його та й кажуть:
— Зібрались ми, пан-отче, на Божий суд; нехай Госпо́дь розсудить людську кривду.
— Яка ж, — питає, — сталась кривда і од кого?
Кажуть: — Та от бач, полюбив молодець дівчину, ну, і дівчина не од того. Молодець же нашого міщанського роду — син нашого війта, а дівчина, бач, роду шляхетського — дочка пана Домонтовича. От і заславсь молодець до дівчини; а в свата́х пішли не аби́які люди, — бурмістрове та райці маґістратськії. Так що ж би ти думав, пан-отче? Як привітав їх пан Домонтович? Розлютува́всь, мов на свою челядь; назвав ха́мами, личаками. „Не діждете”, каже, „і рід ваш не діжде, щоб Домонтович оддав дочку за ґева́ла!”
— От як розвеличалась ледача шляхта! — перехопи́ли тут інші з синьокаптанників. — Це тії, що впрохались у батька Хмельницького на Україну. А якби не пустив, то попропадали б з голоду в Польщі!
— Цитьте, цитьте, горлатії ворони! — озвались тут деякі з карма́зинів: — дайте й нам щоне́будь вимовити. Невже ви хочете, щоб за вашого війтенка отець силував одним-одну дочку?
— Який, — кажуть, — враг просить його силувати? Вона з дорого́ю душею піде!
— Чого ж це так? — одвіту́ють карма́зини. — А може й гарбуза втелющить.
