— Так і так, — каже. — Навісноголо́вий Васюта коверзував-коверзував, далі таке вигадав, що ледве й сам не пропав. „Присягайте мені”, каже, „на послушенство гетьманське, а не присягнете, то тут вам і капу́т”. Наустив вражий дід піхоту, та хотів так придавить у Бату́рині старшину, щоб і не писнула. От як у нас тепер завело́сь!
— Та чого доброго й ждать од такого, що полизав лядських пулумисків? — каже Шрам. — Уже коли ти був раз „Золотаревським”, то „Золотаренком” ізнов не будеш! Ну, що ж старшина?
— А старшина, — говорить Білозерець, — почала його усовіщувати: „Побійся Бога! Чи тобі ж довго жити на світі? Нехай би молодші гетьманували. Ей, пане полковнику! Не удавай Сомка на Москву зрадником! Держись за йо́го; то ще й сам, і всі ми поживемо з упокоєм!” Куди! Розходи́всь наш дідуган: „Скоріш у мене волосся на долоні виросте, ніж перея́славський кра́мар буде гетьма́ном! За мене бояри на Москві тягнуть, за мене Брюховецький з запорожцями стоятиме. Ось я послав уже посланці́ до Зінькова. — „Не йми” — кажуть йому, „віри запорожцям: вони тебе уо́чевидьки ошукують. Приїжджають до тебе з Січі задля узяття тільки подарунків. Ми тебе гетьма́ном, ми тебе гетьма́ном оберемо́! А там своє на умі. Хіба не знаєш, яким вони духом на городову́ старшину дишуть? Це в їх обичай да́вній! Де тобі! І слухати не хоче! Як ось і гонці́ з Зінько́ва. „А що?” — „Еге!” — кажуть, — „прощайсь, пане полковнику, з гетьманством. Там запорожці таке провадять, що аж слухати сумно”. — А князь же що?” — „А що́ князь? Князь із запорожцями за пані-брата, а твої подарунки приняв у сміх, бо в його й свого доволі”. Васюта й руки попустив. Тоді старшина за йо́го, а піхота й собі потягла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам Васюта не наложив головою. Як ось од Сомка́ лист до Васюти.
— Од Сомка? — питає Шрам, здивувавшись.
— Од йо́го самого, од Якима Сомка́.
— Із Перея́слава?
— Ні, із Ічні. Сомко вже в Ічні.
