— Не сподівавсь я, — каже Шрам, — щоб Сомко так скоро переміг себе.
— Еге! — одвітує Білозерець; — крута година наступала. Пише до Васюти: „Во ім'я Боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчи́зни. Чи вам”, — каже, „лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під рицарською рукою перея́славського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждувати, час за козацьку честь постояти. Я”, каже, „жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчи́зни, збирайтесь до мого боку. Не попустімо гетьманської булави в ледачі руки…” Бачить тоді Васюта, що ні́куди дітись, давай старшину до Ічні прохати, та й рушили всі з Батурина. І я оце, дещо впорядкувавши, туди ж їду. Так намовились між себе, щоб уже всіма голосами Сомка обрати і присягу йому виконати, і при йо́му всім стояти.
— Так чого ж гаятись? — каже Шрам. — На ко́ней та до Ічні!
— Господи! — сказав дивуючись Білозерець: — Чи тебе Господь сотворив із самого заліза, чи що? Ні рани, ні літа тебе не одолівають.
А Шрам йому:
— Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа й рани. „Обновиться яко орля юность моя”. На коня, на коня! Нічого гаятись!
— Та вгамуйсь!, Бога ради! Хоч дух переведи, хоч чарку горілки випий та закуси.
Сяк-так осадив Білозерець Шрама. Шрам уже й сам тоді почувсь, що треба дать собі пільгу.
Виїхали з Борзни́. Чи проїхали з десяток верст, чи ні, як назустріч гоне́ць до Білозерця, щоб простував уже під Ніжень.
— Військо гетьмаське пішло, — каже, — туди ще зранку, а Сомко гетьман з Васютою і з іншою старшиною тож із Ічні рушили. Уся старшина присягу виконала Сомкові на послушенство в ринко́вій церкві іча́нській, та почувши, що вже бояри під Ніженем, просто з церкви на коні, та й рушили до Ніженя.
— Заворуши́лись наші! — каже Шрам. — Слава Тобі, Боже! Ну, не тратьмо ж ча́су й ми.
