Повернули ко́ней на ніженську дорогу; їдуть спішно. Виїжджають на ірча́нський шлях, недалеко од Ніженя, аж глянуть — і Сомко з Васютою їде. Старшина за ним купою. Повітавшись, Шрам зараз і питає:
— А що́, пане гетьмане, яково́?
— Не журись, батьку, — каже Сомко, — усе буде гаразд. Уже як ми з паном Золотаренком узяли́сь за руки, то нехай усто́їть против нас хто хоче. Лубенський, Прилуцький і Перея́славський полки́ я виправив з Вуяхевичем під Ніжень, а черні́говський буде туди сьогодні на ніч. Чого ж ти іще супишся?
— Ти кажеш, пане гетьмане, що з Вуяхевичем полки́ виправив? — питає Шрам.
— З моїм генеральним писарем, — одвіту́є Сомко.
— Та то́-то ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука під таку годину.
— Е, батьку! — каже Сомко. — Тобі бо вже дуже зневірились люди.
— А ти, синку, дуже багато ймеш їм віри. Я чував про Вуяхевича дещо негарне.
— Е, годі! Ти мого Вуяхевича не знаєш. Ніхто лучче йо́го не вміє гамувати козаків: тим я й дав на цей день йому бунчук, а не іншому.
— Похмурна, похмурна година! — каже сам собі Шрам.
— Не така ще, як тобі здається, — сказав Сомко.
— Дай, Боже! А що́ ти скажеш про поспільство, що купиться коло Ніженя, нехай Бог криє, наче як було на поча́тку Хмельниччини? Це все брюховці́!
— Нічого не скажу́! Мені більш їх жаль, ніж досадно; більш досадно, ніж страшно. Поки в мене в таборі козаки та гармати, я ні про що́ й гадки не маю. Ти думаєш, може, мене дуже засмутили миргоро́дці та полтавці з зінькі́вцями? Не засмутили вони мене, а преогорчи́ли. Не те мені шкода, що три полки́ одпало, а те, що честь, правда поламана.
— О, голово ти моя золота! — подумав Шрам. — Коли б то так усі, як ти, держались чести та правди! А то на кого ні зглянеш — усяке, мов звірюка, про свою тільки шкуру та про свій берліг дбає!
Уїхали в місто. Тільки що переїхали Гала́товку
